Нові вибухові пастки окупантів: «перепакована» вибухівка столітньої давнини і міни з 3D-принтера

Через наслідки повномасштабної війни Україна сьогодні – одна з найбільш замінованих країн світу. За даними, які на початку вересня озвучив голова правління Асоціації саперів України Тимур Пістрюга, 132 тисячі квадратних кілометрів, тобто п’ята частина території країни, є потенційно небезпечною. Проте головна загроза полягає не стільки в масштабах, скільки в постійній еволюції тактики ворога. Спробуємо розібрати останні тенденції застосування інженерних боєприпасів на фронті.

Наш експерт сьогодні – командир інженерно-саперної роти 3 бригади оперативного призначення НГУ «Спартан» капітан Михайло Щербак із позивним Тротил. Він служить у лавах бригади «Спартан». З невеликою перервою з 2016 року, брав участь в АТО та ООС, а під час повномасштабного російського вторгнення воював на Харківському, Запорізькому та Донецькому напрямках. Тож про еволюцію тактики ворога йому є що розповісти.

Михайло зауважує, що за роки повномасштабної війни характер мінної загрози докорінно змінився. Якщо раніше і ми, і противник мінували місцевість переважно вручну, то зараз здебільшого це робиться дистанційно. Щодня його підрозділ працює з наслідками такого мінування. Сапери розміновують маршрути для піхоти й техніки, які пролягають на значній відстані від передових позицій. Іноді – за 10-15 кілометрів від лінії бойового зіткнення, на територіях, які ще вчора здавалися відносно безпечними.

Ворожі дрони розсипають на дорогах, стежках, подвір’ях та у полях саморобні вибухові пристрої, відомі серед військових як «пряники». На жаль, на ризик наражаються не лише наші захисники, а й мешканці прифронтових населених пунктів. Корпуси фугасних мін натискної дії, які військові називають «пряниками», росіяни друкують на 3D-принтерах. Їх діаметр становить 5-6 сантиметрів, а для додаткового маскування їх обгортають камуфляжною тканиною або намазують клеєм та обвалюють у землі чи піску. Міна зливається із сухою травою, землею, камінням або побутовим сміттям, що робить її майже непомітною для ока. А оскільки вона переважно складається з пластику, то металошукач також не може її розпізнати.

Ще більш небезпечними є міни під назвою «калач». Ворог почав використовувати їх недавно, тож досконально вивчити ці міни наші військові інженери поки що не встигли. Відомо, що за своєю формою «калач» дійсно схожий на хлібину, має близько 18 сантиметрів у діаметрі та близько 400 грамів вибухівки всередині пластикового корпусу. Найчастіше обгорнуті тканиною або брезентом міни скидають із БпЛА на прифронтових дорогах. Розрахунок простий: водій, намагаючись під обстрілом якнайшвидше проскочити небезпечну ділянку, просто не помітить замасковану пастку на дорозі.

Найпідступніше в «калачі» – його система датчиків. Боєприпас має магнітний датчик цілі та, імовірно, акселерометр, що реагує на переміщення чи нахил. Тому міна детонує не лише під час проїзду техніки поруч, а й при спробі зрушити її з місця. «Калач» здатен серйозно пошкодити як легкові авто, так і легкоброньовану техніку. Наслідки наїзду на таку міну варіюються від відірваного колеса до тяжких травм екіпажу, а під час проїзду безпосередньо над нею не виключені й людські жертви. Для пішохода зустріч із «Калачем» також смертельна – радіус ураження уламками сягає близько 30 метрів. До того ж міна має таймер самоліквідації, який може спрацювати будь-якої миті. Знешкоджувати її мають виключно фахівці. Зазвичай це робиться скидом із дрона або пострілом із безпечної відстані.

Міна «Калач» має одразу два датчики – магнітний та, імовірно, акселерометр, що реагує на переміщення чи нахил. Боєприпас детонує не лише під час проїзду техніки поруч, а й при спробі зрушити його з місця

Максимально обережними слід бути і при виявленні сучасних російських штатних мін, прийнятих на озброєння в середині 2000-х. Серед них – міна-граната МІБ «Вкладиш», вистрибуючі протипіхотні міни ПОБ «Пилка» та ПОМ-3 «Медальйон». Перші два боєприпаси можуть встановлюватися на розтяжки, а «Медальйон» оснащений сейсмічним датчиком – міна реагує на кроки людини, яка наближається. На щастя, за словами Тротила, такі міни противник наразі використовує нечасто.

А ось стверджувати, що росіяни відмовилися від старих радянських мін, які десятиліттями зберігалися на складах, не доводиться. На звільнених територіях сапери й досі регулярно знаходять протипіхотні ПМН-2, МОН-50, ОЗМ-72, протитанкові ТМ-62 та інші. Старі конструкції противник намагається пристосувати до сучасних умов.

Протипіхотна ПОМ-3 «Медальйон» – одна з найнебезпечніших російських мін. Встановлюється дистанційно за допомогою касетних боєприпасів. Оснащена сейсмічним датчиком цілі і спрацьовує на наближення людини, реагуючи на її кроки. Спроба зрушити її з місця за допомогою троса так само закінчиться підривом

Ворог постійно вигадує щось нове. Наприклад, є така радянська протипіхотна міна натискної дії ПМД-6, розроблена ще в 1930-х роках у дерев’яному корпусі. Тепер корпуси цих мін почали замінювати на надруковані на 3D-принтерах пластикові, що збільшує термін їх експлуатації. З металевих деталей у такій міні залишається лише невеликий підривач, тому металошукачі її майже не виявляють. А завдяки малій вазі боєприпасів противник може скидати їх з FPV-дронів», – зазначає капітан Михайло Щербак.

Ще один приклад кустарної модернізації – радянська протитанкова міна ПТМ-3, яку встановлюють дистанційно за допомогою касетних боєприпасів. Її штатний підривач реагує на магнітне поле великих металевих об’єктів, наприклад, бронетехніки. Проте ворог замінює його електронним модулем із магнітним сенсором та датчиком вібрації чи нахилу. Завдяки цьому міна детонує не лише під час наближення техніки, а й при найменшій спробі зрушити її з місця.

Протитанкову міну ТМ-62 сапери стягують за допомогою «кішки» – гака на тросі. Це обов’язкова запобіжна міра: під корпус ворог часто підкладає міну-пастку, як-от МС-3 чи МЛ-8, або гранату з висмикнутою чекою, яка вибухає одразу після підйому основного боєприпасу

Таким чином, противник може зробити практично будь-яку міну чи СВП такими, що їх неможливо вилучити без ризику спрацювання. Саме тому спроба самостійно зняти міну – це смертельний ризик навіть для тих, хто досконало знає її будову!

Капітан Щербак наголошує, що ворог намагається комбінувати всі доступні засоби під конкретну ситуацію: створює змішані протипіхотні та протитранспортні мінні поля, закладає міни-сюрпризи, розтяжки для піхоти, фугасні заряди – наскільки вистачить фантазії та часу.

Навіть коли росіяни поспіхом залишають позиції, слід бути готовим, що так заміновано геть усе. Під предмети побуту чи ящики з боєкомплектом легко підкласти міни розвантажувальної дії типу МС-3, МЛ-8 або звичайну гранату без чеки, затиснуту вагою предмета. У саперів є золоте правило: «Не ти поклав – не чіпай!». Наполегливо рекомендую дотримуватися його всім і кожному», – підсумовує капітан Михайло Щербак.

За матеріалами видання «Гвардія»